Чи існує реалістична перспектива відновлення відносин між Фанаром і Москвою?

Протоієрея Вселенського Престолу ПАНАЙОТА КАПОДІСТРІЯСА

Хід відносин між Вселенським Патріархатом та Патріархатом Москви неодноразово піддавався випробуванням протягом історії, а в останні роки досяг точки, що виявила складну реальність, в якій церковна дипломатія, богословські принципи і геополітичні рівноваги перетинаються з напругою й нестабільністю.

Рішення Вселенського Патріархату у 2018 році надати Томос про автокефалію Православній Церкві України стало вирішальним переломним моментом. Константинополь сприйняв цей акт як підтвердження своєї канонічної відповідальності й наступності щодо Церков, що походять із його місіонерської діяльності. Москва, навпаки, зрозуміла це як виклик власній церковній присутності і історичному впливу.

Різниця підходів між двома інституціями стосується не лише питань канонічного права чи історичної інтерпретації. Це зачіпає сам спосіб, у який обидві Церкви розуміють свою місію у сучасному світі. Вселенський Патріархат зберігає духовний і діаконський характер, виражаючи універсальну орієнтацію Православ’я і активно долучаючись до міжхристиянських, міжрелігійних та екологічних питань. Натомість Патріархат Москви зберігає тісний зв’язок із політичною владою Російської Федерації, що суттєво впливає на його позицію й дії в церковній сфері.

Таким чином, проблема не обмежується рішенням щодо України. Вона відображає дві різні еклезіологічні перспективи та два культурні підходи до ролі Церкви в суспільстві та на міжнародній арені. Настійність Москви в претензіях на церковне першенство на основі демографічних даних створює еклезіологічні проблеми, адже традиція Православної Церкви чітко закріпила «першість честі та служіння» за Вселенським Патріархатом, не як владу, а як центр узгодження єдності.

Напруженість також поширилася на інші регіони. Нещодавня ініціатива Вселенського Патріархату прийняти прохання урядів і вірних балтійських країн щодо церковної належності до Константинополя знову спричинила звинувачення Москви у «вторгненні». Однак історична пам’ять свідчить, що Церкви цих країн вже мали відносини з Фанаром до Другої світової війни, а їхнє включення до складу СРСР перервало їхню автономію.

Вселенський Патріархат продовжує утримувати твердий і відповідальний голос, поминаючи Патріарха Москви в богослужіннях і відповідаючи стримано, богословськи точно та канонічно послідовно. Натомість Патріархат Москви припинив поминання Патріарха Варфоломія, а також церковну єдність з ієрархами, що визнали українську автокефалію.

Питання про можливе відновлення відносин між двома Патріархатами залишається відкритим. Його не можна вирішити просто в категоріях оптимізму чи песимізму. Це вимагає зрілої еклезіологічної рефлексії, почуття відповідальності і розуміння історичного шляху Православ’я як віри примирення і єдності, а не суперництва чи домінації.

Церква не може діяти як механізм влади чи інструмент політичних інтересів. Вселенський Патріархат своєю непохитною свідченням є символом цього принципу. Якщо церковний розрив буде подолано, це станеться не через прояви влади або переговори про авторитет, а через повернення до спільної традиції, духу смирення та істини Євангелія.

Послання Вселенського Патріарха є чітким і внутрішньо послідовним: Православ’я належить усім, але не є інструментом ні для кого. Матір Свята Велика Христова Церква Константинополя, як «вічно розп’ята і воскресла», ніколи не вирішувала церковні питання, виходячи з вузьких чи етнонаціональних критеріїв. Вона не шукає виправдання через владу, але залишається хлібом і життям для православних народів світу, яким служить «в невисловлених зітханнях», з непохитністю, тишею і самовідданістю.

У тій мірі, в якій Російська Церква знову обере приєднатися до панортодоксального соборного діалогу та богословського реалізму Церкви Сходу, умови для відновлення існують. Не, звичайно, в сенсі заперечення істини, а в сенсі примирення в Христі!