Протоєрей Вселенського Престолу ПАНАГІОТІС КАПОДІСТРІАС
Церковна криза в Україні залишається однією з найглибших і найскладніших тріщин у сучасному православному світі. У центрі цього конфлікту — суперечка між Православною Церквою України (ПЦУ) — канонічно визнаною 2019 року Вселенським Патріархатом — та Українською Православною Церквою Московського Патріархату (УПЦ‑МП), яка протягом десятиліть займала єдиний канонічний статус в країні.
Протягом тривалого часу УПЦ‑МП розглядала раніше невизнану українську церковну реальність як розкольницьку, цілковито її відкидаючи і не здійснюючи щирих зусиль для зцілення чи канонічного інтегрування десятків тисяч кліриків і мільйонів вірних, що належали до неї. Така позиція підтримувала глибоку рану в церковному тілі України і посилювала поділ, залишаючи відкриту, кровоточиву рану протягом десятиліть.
Проте сьогодні ролі змінилися. ПЦУ, канонічно визнана Вселенським Патріархатом, закликає до діалогу, примирення і єдності УПЦ‑МП, яка сьогодні перебуває під канонічним питанням. Після своєї заяви 2022 року про «автономію» від Московського Патріархату УПЦ‑МП стверджує, що вона більше не має формального канонічного зв’язку з Російською Церквою. Проте це не визнана автокефалія, а невизначений статус церковної автономії, який не був встановлений і не отримав широкого визнання в православному світі. Проблема має подвійний характер: з одного боку, відокремлення від Московського Патріархату ставить УПЦ‑МП поза канонічною опікою, що раніше її легітимізовувала; з іншого — сама Москва не визнає цього розриву і продовжує активно підтримувати і захищати її, не як відокремлену, а як невід’ємну частину своєї структури.
Так виникла принципово суперечлива ситуація: УПЦ‑МП перебуває у канонічному лимбі — вона ні повністю не інтегрована до Російської Церкви (на практиці), ні канонічно незалежна (у визнанні). Такий подвійний статус ускладнює діалог і довіру з боку ПЦУ та ускладнює розуміння її позиції в ширшій Православній спільноті.
Ця суперечка — не лише інституційна. Вона зачіпає питання ідентичності, пам’яті і національної самосвідомості. Для багатьох українців ПЦУ уособлює духовну незалежність нації; для Москви та її прибічників вона постає як продукт політичного втручання та розкольницької дії. Цей розрив не залишився лише теоретичним: передачі парафій, місцеві конфлікти, суперечки щодо храмів і майна та судові тяжби сформували реальність напруги, що виходить за межі теології й еклезіології.
Ставлячи це все перед собою, залишається питання: чи є реалістична надія на подолання цього розриву? Відповідь — хоча і не безнадійна — має бути обережною. Поточні політичні та церковні умови не сприяють негайній єдності. Недовіра, історичний тягар непоступливості та невизначений канонічний статус УПЦ‑МП є серйозними перешкодами. ПЦУ, зі свого боку, відчуває себе канонічно укріпленою і виправданою, і не схильна піддавати сумніву основний стовп своєї ідентичності — Томос про Автокефалію, наданий Константинополем.
Однак серед війни, у пораненому й роздробленому суспільстві, існує відчутне прагнення подолати церковні поляризації. Вірні — часто більше, ніж духовенство — прагнуть єдності, зцілення та ясної пастирської опіки, а не постійних суперечок. Можливо, за підтримки інших Православних Церков можна було б створити рамки для діалогу. Але це вимагатиме, передусім, щирої самокритики з обох сторін.
Історія вчить, що єдність не можна нав’язати, її треба будувати — через працю, жертовність і покаяння. Якщо спокуса до влади та домінування не відступить перед потребою миру та чесного сповідування, тоді кожна надія залишиться теоретичною. Проте необхідною передумовою будь‑якого справжнього примирення є суттєве і дієве звільнення від імперської церковно‑політичної ментальності Московського Патріархату — ментальності, яка перетворює Церкву на знаряддя національної політики, а не на містичну спільноту в Христі. Лише коли цей дух відкинеться і свобода Церкви буде визнана фундаментом єдності, може відбутися справжнє зцілення церковної рани в Україні.
Δεν υπάρχουν σχόλια:
Δημοσίευση σχολίου